Ващенко Г.Г.

Ми розподілили ролі для опрацювання теоретичного та практичного змісту матеріалів про видатного педагога Г.Г. Ващенка.

Ролі:

·                     Дослідник-практик, який представляє інтереси педагога загальноосвітньої школи, що вивчає з матеріали історико-краєзнавчого характеру про Г.Г. Ващенка;

·                     Учитель-практик загальноосвітньої школи, який розуміється у вирішенні різних складних педагогічних ситуацій, вивчає досвід Г.Г. Ващенка, щоб застосувати його у власній педагогічній практиці;

·                     Науковець вивчає наукові засади досвіду видатного педагога;

·                     Тато школяра, який бере активну участь у  його шкільному житті, робить власні висновки щодо застосування педагогічних технологій Г.Г. Ващенка у сімейному вихованні.

Ми розподіли доручення, виконали завдання відповідно до обраної ролі.

Для цього використали рекомендовані та підібрані Інтернет-ресурси, підручники, статті, а також власний життєвий досвід.

Григорій Григорович Ващенко – 

видатний педагог Сумщини

Народився Г. Ващенко 23 квітня 1878 року у с. Богданівка поблизу Прилук, в сім`ї дрібномаєтного дворянина. Здобувати освіту Григорій почав у 10-річному віці в Роменському духовному училищі, а потім – у Полтавській духовній семінарії.

У 1899 році Григорій Ващенко вступає до Московської духовної академії. Процес навчання він вдало поєднує з участю в роботі українського гуртка та написанням літературних творів.

Після закінчення академії Г. Ващенко відмовляється стати священиком, адже присвячує своє життя педагогічній діяльності. З 1903 року він працює у Полтавській єпархіальній жіночій школі, потім – у духовній школі в м. Кутаїсі. Після революції 1905 року Григорій Ващенко знову в Полтаві: викладає історію в комерційній школі. А вже через деякий час він був вимушений виїхати до м. Тихвин через бажання протистояти самодержавству. У 1911 році йому припадає можливість повернутися до України й навчати дітей у середніх школах м. Тульчин та м. Ромни.

За підручниками Г.Г. Ващенка у 20-30-х роках ХХ століття здійснювалось навчання у школах Роменського повіту. Він готував педагогів і науковців для нашого краю як викладач Полтавського педагогічного університету (пізніше – інституту народної освіти).

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі. Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності українського народу. Власне ці принципи складалися упродовж століть і є традиційними в житті та побуті українського народу.

Педагогічні ідеї Григорія Ващенка 

як підґрунтя в розбудові національної системи освіти  

Ідеї, висловлені вченим, не втратили своєї актуальності й досі. На нашу думку, вони співзвучні з основними нормативно-правовими документами держави, які спрямовані на реформування системи освіти. У праці Г. Ващенка «Виховання волі і характеру» (перша частина надрукована вперше у Лондоні в 1952 р., друга – вперше видана в 1957 р. у Мюнхені) подано практичні шляхи реалізації тих завдань, які поставлені у Державній національній програмі «Освіта. Україна ХХІ століття», де зазначено: «Головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, економічної культури». Великий патріот України щиро вірив, що наша держава незабаром стане самостійною. Тому натхненно і активно працював над створенням її освітньої системи, глибоко усвідомлюючи роль освіти і виховання у процесах державотворення, якісного оновлення українського суспільства.

У працях Г. Ващенко глибоко проаналізував виховні ідеали, які людство сформувало впродовж свого розвитку. Вчений дослідив і порівняв такі виховні ідеали: християнський, загальноєвропейський, український національний, націонал-соціалістичний і більшовицький. У своїх дослідженнях він висловив багато вартих уваги педагогічних ідей, що є нині запитаними в українському суспільстві. Передові педагоги і керівники навчальних закладів ці ідеї кладуть в основу навчально-виховного процесу сучасної української школи, хоча, необхідно визнати, це роблять далеко не всі працівники системи освіти, а лише небайдужі до справи розбудови національної освіти і ті, що цікавляться вітчизняним досвідом її розвитку, зокрема працями учених, які в радянську добу були заборонені. Г. Ващенко – це зірка першої величини на небосхилі вітчизняної педагогіки

Роменський період (1912-1917) біографії Г. Ващенка

Вшанування 

На честь Г. Г. Ващенка в 2011 році названо одну з вулиць Києва, що знаходиться у Дарницькому районі.

Його ім'я носить ліцей № 144 у Солом'янському районі м. Києва.

Засновано у вересні 1995 р. Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка.

Виховання у сім'ї – це першооснова розвитку особистості дитини  Це – альфа й омега педагогічного вчення Г.Ващенка.  Основним засобом для цього є приклад дорослих. Родинне оточення, в якому живе дитина, на думку педагога, мусить бути у всьому високоморальним, духовним і християнським. Вчений робить акцент на такому вихованні дитини, бо розпочинається з перших років  життя дитини і поглиблюється в дошкільному періоді. В цьому вихованні провідну роль відіграють родина і дошкільні заклади як одне органічне ціле.  Значну роль у вихованні дітей дошкільного віці, на думку педагога, відіграє довкілля, природа, пізнання її  законів, краси і досконалості, дотримання принципу природовідповідності у вихованні дитини. Як стверджує вчений, негативний вплив у родинному вихованні має розходження батьків у своїх вимогах до дітей, що спричиняє дезорієнтацію дитини та підриває авторитет батьків. У родинному вихованні дитини потрібно уникати зайвої суворості і не покладатися тільки на природу, а слід задовольняти тільки здорові потреби дитини, застосовуючи при цьому певну дисципліну. Професор Г. Ващенко включав родинне (сімейне) виховання до системи національного виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології. Оскільки у систему національного виховання повинно входити також родинне виховання. При цьому мати дитини  повинна бути увільнена від праці на виробництві до трьох років після народження маляти, бо ніщо не зможе замінити материнської любові, так необхідної в тому віці для вщеплення тієї властивості в душу дитини. Це зумовлює в свою чергу потребу для батьків знання педагогіки і дитячої психології, без чого сліпа любов може призвести до звихнення дитячої психіки. Ефективність  виховного процесу потребує міцного зв'язку між родиною і школою, виховними молодіжними організаціями, які мають великий доповнюючий вплив на виховання волі, характеру й патріо­тизму дитини. Наслідуючи українські національні традиції, педагог вказує на шляхи виховання в юнацтва моральної чистоти, свідомості дівочої та юнацької честі, стриманості, підкорення статевих почувань принципам моралі". Г.Ващенко також наголошує на плеканні  наших традицій щодо виховання у молоді потреб здорового родинного життя, пошани до батьків і взагалі до старших. А це, в свою чергу, і є  основою державного і суспільного ладу. Як складову частину родинного виховання Г. Ващенко роз­глядає виховання поваги до батьків і старших. Розлад у родинних взаєминах, на його думку, не тільки заслуговує на осуд, бо підриває педагогічні позиції сім'ї, украй негативно впливає на виховання потомства, риє прірву між батьками та дітьми, сіє ворожнечу між родичами й свояками, знецінює високі духовно-моральні вартості, ослаблює міць держави, нації.

Внесок Г.Г. Ващенка у розвиток педагогіки

Метод –  "шлях до мети" (з грецької).

"Метод" – засіб, або система засобів для досягнення спеціальної мети. Методи визначають головну техніку навчального процесу, що стосуються безпосередньої роботи вчителя з учнями над розв'язанням дидактичного матеріалу (Г. Ващенко)

Тенденція від пасивних до активних методів є провідною в історії педагогіки (Г.Ващенко, "Загальні методи навчання")

Акценти  щодо класифікації методів за Г. Ващенко:

1. Протиставлення діяльності учня, з одного боку, і діяльності вчителя – з іншого. Різницю в природі цих двох діяльностей він, як і ми сьогодні, вбачав у тому, що учень є центральною фігурою едукації; він працює, а вчитель його працю організовує.

2. Головним критерієм визначення методу він обирає співвідношення пасивності й активності, але трактує ці терміни як рівні ініціативи та самостійності учня в роботі. На його думку, "поділяючи методи за принципом активності учня в процесі навчання, ми разом з тим подаємо, так би мовити, історію методики навчання".

Г. Ващенко поділяє методи на три категорії: пасивні, напівактивні (сучасне розуміння: «переважно пасивні» й «переважно активні») й активні.

Поняття пасивності-активності, за Г. Ващенком, є відносними. Може йтися не про абсолютну наявність чи відсутність, а про їх співвідношення, яке по-різному вирішується в класі й навіть у різні історичні епохи. "Фактично  в історії педагогічної практики ми помічаємо поступове зменшення пасивності й збільшення активності учня".

Пасивні методи забезпечують запам'ятовування інформації й формування знань. З інтелектуальних процесів тут мобілізується пам'ять та частково аналогія. Такі методи беруть свій початок ще з середніх віків і сьогодні застосовуються лише у навчанні дітей з дуже низьким рівнем розумових можливостей. При оцінюванні досягнень учень має змогу, пізнавши щось, відповідно відреагувати (щось вибрати і відзначити – підкреслити, обвести колом тощо).

Переважно пасивні методи передбачають не тільки закріплення в пам'яті (довготривалій чи оперативній) певної інформації, але й відтворення її своїми словами. Репродукція є характерною ознакою цих методів. Текст може сприйматися як в усній, так і в письмовій формах. Так само усно і письмово може здійснюватися оцінка досягнень (вправи на переказ тощо). Репродукція, особливо близька до змісту засвоєного, не забезпечує формування здатності учнів до глибинних операцій, не формує гнучкості мислення тощо. Проте, порівняно зі звичайним запам'ятовуванням, вона дає шанс бодай для мінімального рівня інтелектуальної діяльності.

Переважно активні методи передбачають самостійне виконання учнями певних розумових операцій на основі запропонованої вчителем інформації. Тут, звичайно, виділяють: а) конструювання, коли учень відповідно до умови навчальної задачі повинен щось побудувати (речення, текст тощо) із заданих у довільному порядку елементів; б) сприйняти і змінити текст чи малюнок (скоротити, доповнити), зберігши його основний зміст; в) сприйняти текст і знайти в ньому відповідь, яку вимагає задача. У процесі виконання таких операцій працює синтез і аналіз, механізм узагальнення та трансформації, пошук, вимагається оцінка фактів, активно діє уява тощо.

Активні методи.  Суть їх у такій організації навчання, що розрахована найбільшою мірою на розвиток в учнів ініціативи й самостійної думки. Характерною ознакою цих методів є те, що вони постійно спонукають учня до творчого вчинку. Їх взагалі варто було би назвати творчими методами. Творчий вчинок передбачає дію, яка здійснюється людиною вперше і у певній незалежності від "рецептів ззовні". Як зазначалося раніше, в цьому випадку учень виходить за межі відомого йому інформативного поля (за межі ЗУН-ів) і щось "відкриває", про щось "здогадується", щось "винаходить"– унаслідок напруження своїх здібностей, волі, мислення, уяви тощо. Можна припустити, що його інтелект сам виробляє потрібну інформацію (вона і тут необхідна!), або ж, відповідно до іншої гіпотези, "зчитує" її з "абсолютного розуму", що оточує нас. За таких умов максимально діють усі потрібні психічні функції дитини. "Робота учня при активних методах в основному нагадує роботу вченого-дослідника або його діяча, що розв'язує певне практичне завдання".

Активні методи є вершиною досягнення дидактики і її високою метою: спонукати дитину до творчості, самостійності, ініціативи, до нестандартного, евристичного мислення і розвитку волі, без чого ці можливості марнуються. Це –  питання часу, і педагогіка повинна давати на них відповідь.